{"episodeBySubId":{"id":273,"subId":1,"seqTitle":"Том 1 Розділ 1","title":"Дівчина без імені","slug":"3-tom-1-rozdil-1-divchyna-bez-imeni","text":"

«Ах...»

Він прокинувся, відчуваючи себе жахливо.

Важко уявити, що комусь буде приємно виявити, що його молодша сестра енергійно танцює самбу у нього на грудях і голові.

...За винятком кількох фетешистів.

10 квітня. Понеділок.

Весняні канікули закінчилися напередодні, а це означало, що настав перший день нового шкільного семестру.

Шідо Іцука потер затуманені очі, стогнучи. «Ааа, Которі. Моя чарівна молодша сестричко.»

«А?!»

Которі розвернулася до нього обличчям, одна нога міцно стояла на його животі, спідниця її шкільної форми колихалася. Вона нарешті помітила, що він прокинувся.

Її довге волосся було заплетене в косички, і вона дивилася на нього круглими, як волоські горіхи, очима.

Вона не виглядала особливо винуватою чи вибачливою - жодних слів «Ой!» чи «Ти спіймав мене на гарячому!» - хоча вона щойно топталася по ньому. Насправді, вона виглядала щиро задоволеною тим, що Шідо прокинувся.

З цієї позиції він міг бачити її трусики. І це був не просто трошки. Це було за межею доречного.

«Мій милий старший братику! Що сталося?!» Сказала Которі, не показуючи

жодних ознак того, що збирається підняти ногу.

Щоб було зрозуміло: Шідо не був милим.

«Ху. Злізай. Ти важка.\"

Которі театрально закивала, відштовхуючись від його живота, щоб зістрибнути з

ліжка - і завдати останнього удару по тілу.

«Гуф!»

«Ха-ха-ха-ха! «Гуф!» - кричав він! Це наземний тип Ґандама! Ха-ха-ха-ха!»

«...» Шідо безмовно натягнув ковдру на голову.

«Аааа! Ну ж бо! Чому ти знову збираєшся спати?!» Которі почала несамовито

трясти його.

«Ще десять хвилин...»

«Ні! Ти повинен встати!»

Поки Которі трясла млявий мозок Шідо в його черепі, він насупився, намагаючись

заговорити. «...Тікай...»

«Що?

«...мене інфікували Т-вірусом - скорочено від “Ще десять хвилин у ліжку, або я

піддам свою сестру лоскотливому пеклу”...»

«Що?!» Которі була шокована, наче щойно розшифрувала таємне послання

інопланетян.

«Тікай... поки я ще при тямі...»

«А що з тобою буде?!»

«Просто залиш мене тут... Рятуйся...»

«Я не можу! Старший братику!»

«Гааа!» Шідо скинув з себе ковдру і закрутив пальцями.

«Яйк!» закричала Которі, вибігаючи з кімнати.

«...Боже». Він зітхнув, натягуючи ковдру назад. На його годиннику ще не було

навіть шостої. «Чому вона розбудила мене в таку рань...?» - бурчав він.

Коли його затуманений розум почав прояснюватися, він згадав, що сталося

минулої ночі.

Їхні батьки поїхали напередодні у якесь відрядження, і Шідо залишився за

головного на кухні. Оскільки він ніколи не любив прокидатися вранці, то попросив

Которі бути його будильником.

«Ооо...»

Я не повинен був цього просити. Він сів у ліжку, почухав голову. Позіхнувши, він

погладив узголів'я ліжка, перш ніж вискочити з кімнати.

Його увагу привернуло маленьке дзеркальце на стіні. Він примружився, дивлячись

на своє відображення крізь чубчик, який вже став занадто довгим, щоб вважатися

чубчиком. Він так і не встиг підстригтися.

«...»

Так само, як і його гострота зору, його зовнішній вигляд з роками погіршився. Він

зітхнув, перш ніж спуститися сходами до вітальні.

«...Га?»

Будинок виглядав трохи інакше, ніж зазвичай. Дерев'яний стіл був відсунутий від

середини кімнати, діючи як барикада проти стіни. За ним видно було, як тремтять

косички.

«...» Він крадькома навшпиньки підійшов до краю столу.

Звісно, Которі сиділа там, тремтячи, обхопивши руками коліна.

«Бу!» Він схопив її за плечі.

«Яйк! А-а-а-а-а!» Которі махала руками і ногами, але її крик був не зовсім милим.

«Тихіше! Заспокойся! Це ж я.»

«Аааааа! Яйк! ...А? Зачекайте. Старший братик?»

«Ага.»

«Н-нічого не сталося?\"

«Нічого не сталося. Я прийшов з миром. Я, друг.»

«О-оу.»

Напружене обличчя Которі розслабилося, майже як у дикої білки, яка висловила

йому свою довіру.

«Вибач. Я зараз же приготую сніданок».

Він взяв її за руку, щоб підняти на ноги, а потім поставив стіл як слід і попрямував

до кухні.

Час від часу їхні батьки виїжджали за місто у відрядження на спільну роботу - до

великого виробника електроніки. Це означало, що Шідо відповідав за приготування

їжі. Він уже звик до цього. Насправді, він уже був упевнений, що краще за матір

вправляється на кухні.

Дістаючи з холодильника яйця, Шідо почув, як позаду нього увімкнувся телевізор.

Которі, вочевидь, включила його, що заспокоїлося.

Частиною її ранкової рутини було переглядати щоденні гороскопи та ворожіння.

Щоправда, ці прогнози завжди закінчувалися наприкінці програми. Прокрутивши всі

канали, вона нудьгувала, дивлячись новини.

«Рано вранці, в околицях Тенґу...»

«Хм?» Шідо рідко звертав увагу на фоновий шум, але це змусило його брови

піднятися вгору. Причина була проста: Диктор чітко вимовив назву знайомого міста.

«Га? Це досить близько. Щось сталося?» Він перехилився через кухонну стійку, щоб

краще роздивитися телевізор.

Все, що було на екрані, було абсолютно знищено.

Будівлі та дороги розвалилися, перетворившись на купу уламків. Це була

катастрофа на рівні з падінням метеорита.

Шідо насупився, зітхаючи. «Ааа... Просторовий струс?» Він похитав головою.

Явище, відоме як просторовий струс, охоплювало широкий спектр підземних

поштовхів. Оскільки ніхто не знав, як і чому вони відбуваються, неможливо було

передбачити їх або дізнатися про масштаби руйнувань. Просторові струси включали

в себе все - від вибухів до землетрусів і зникнення.

Вони мали такі ж самі наслідки, як і гігантське чудовисько, що знищує місто за

власною примхою.

Перший випадок такої аномалії спостерігався тридцять років тому.

Протягом однієї ночі щось вирізало середину Євразійського континенту -

територію, що містила розвалившийся Радянський Союз, Китай і Монголію.

Покоління Шідо бачило чимало фотографій цієї катастрофи в підручниках.

Нічого не залишилося. Це було так, ніби по регіону пройшлися гігантською

гумкою, залишивши після себе близько 150 мільйонів смертей.

Катастрофа такого масштабу була першою в історії людства. Протягом шести

місяців після цього першого інциденту подібне явище відбувалося в різних куточках

світу, хоча і в менших масштабах.

Якщо пам'ять Шідо не зраджувала йому, їх було близько п'ятдесяти. Просторові

струси спостерігалися на всіх континентах, на північному полюсі, в океані та на

невеликих островах.

Звісно, Японія не була винятком. Через шість місяців після євразійської

катастрофи над зоною на південь від Токіо і на північ від префектури Канаґава

матеріалізувалося ідеальне коло випаленої землі. Все було просто стерто з лиця землі.

Це був саме той регіон, де тепер жив Шідо з родиною.

«Хіба вони не припинилися на деякий час?» - запитав він. «Цікаво, чому їх стало

більше?»

«Я не знаю.» Которі схилила голову набік, прикипівши очима до телевізора.

Після інциденту в Канто просторові струми припинились на деякий час. Так було

до тих пір, поки п'ять років тому не стався просторовий струм у відбудованому місті,

відомому тепер як Тенґу. Відтоді відбувалися поодинокі струси з невідомої причини -

більшість з них були в Японії.

Звісно, не схоже, що протягом двадцяти п'яти років між євразійським землетрусом

і землетрусом у Тенґу люди не переймалися цим питанням. Загальнонаціональне

будівництво підземних сховищ вибухнуло тридцять років тому, починаючи з

перепланованих районів. Стало можливим заздалегідь виміряти попереджувальні

ознаки просторового струсу. Перш за все, вони мали корпус допомоги при стихійних

лихах у Силах самооборони.

Корпус був сформований з метою відбудови зруйнованих об'єктів і доріг у зоні

лиха. Вони творили свою «магію» і зуміли повністю відновити ці зруйновані міста за

неймовірно короткий час.

Спосіб такої швидкої відбудови був засекречений, тож те, що відбувалося за

лаштунками, не було відомо широкому загалу. Тим не менш, це було схоже на фокус,

коли зруйновані будівлі за одну ніч відновлювалися до свого первісного вигляду.

Однак цей швидкий ремонт не зробив просторові струси менш загрозливими.

«Тобі не здається, що тут відбулося забагато струсів?\" запитав Шідо. «Особливо за

останній рік».

«...Хм, мабуть. Можливо, швидше, ніж було передбачено\", - сказала Которі,

відкинувшись на підлокітник дивана.

«Швидше? Що швидше?»

«Мм, ннічмого».

Він здивовано подивився на неї. Його менше цікавило те, що вона сказала, ніж той

факт, що її голос був дивним чином приглушений.

«...»

Не кажучи ні слова, він обійшов стійку і підійшов до місця, де вона сиділа на дивані.

Коли він наблизився, вона повільно відвернула обличчя.

«Которі, подивись сюди на секунду.»

«...»

«Зараз.»

«Нга!»

Він поклав руку їй на голову і змусив її повернутися до нього обличчям. Дивний

звук вирвався з її горла.

«Я так і знав!» Він побачив саме те, що очікував побачити в її роті.

Вони ще навіть не поснідали, а Которі вже насолоджувалася своєю улюбленою

цукеркою - льодяником «Чупа-чупс».

«Віддавай! Я ж тобі казав, що ніяких цукерок перед їжею».

«Мм! Мм!»

Він смикнув за паличку, намагаючись витягнути цукерку, а Которі стиснула губи,

щоб чинити опір. Її обличчя почало спотворюватися в тому напрямку, куди він тягнув,

роблячи її чарівне обличчя трохи потворним.

«...Ну чесно слово. Ти повинна спершу поснідати. Зрозуміло?»

Зрештою, він здався, скуйовдив її волосся, перш ніж повернутися на кухню.

«Зрозуміло! Я люблю тебе, старший братику!»

Він відмахнувся від неї і повернувся до роботи. «...О, це нагадало мені. Хіба сьогодні

не церемонія вступу до середньої школи?»

«Угу.»

«Значить, ти будеш вдома близько полудня... Хочеш щось з'їсти на обід?»

«Хм.» Которі похитала головою вперед-назад, обдумуючи питання. Потім вона

підскочила зі свого місця. «Кідс міл делюкс!\"

Це була страва з дитячого меню місцевого ресторану.”

Це була страва з дитячого меню місцевого ресторану.

Шідо здригнувся і нахилив верхню частину тіла рівно на сорок п'ять градусів

уперед. «Боюся, що в нашому закладі ми такого не пропонуємо».

«Що?» - незадоволено вигукнула вона, клацаючи льодяниковою паличкою з боку

в бік.

Він зітхнув і знизав плечима. «...Ну, добре. Сьогодні особливий день. Як щодо того,

щоб піти кудись пообідати?»

«Ох!» скрикнула Которі. «Справді?!»

«Звичайно. Зустрінемося на звичному місці, як тільки закінчиться школа».

Которі схвильовано замахала руками. «Присягаєшся? Обіцяєш?! Навіть якщо

станеться струс, або пожежа, або космічний вибух, навіть якщо ресторан захоплять

терористи, ми мусимо піти туди!»

«Зачекай. Якщо його захоплять, вони не будуть подавати їжу».

«Обіцяй!» - наполягала вона.

«Гаразд, гаразд, я обіцяю.»

«Ву-ху!» Вона підняла руки вгору.

Шідо подумав, що, можливо, він поводиться занадто поступливо, але сьогодні був

особливий день.

Я все одно буду відповідати за приготування їжі деякий час. І сьогодні ми обоє

будемо брати участь у наших власних церемоніях вступу. Можемо трохи побалувати

себе. Хоча я не впевнена, що Кідс міл за сімсот вісімдесят Єн - це балуванея себе.

«Хм.» Він потягнувся, щоб відчинити маленьке кухонне вікно.

Небо було таким чистим, що майже гарантувало гарний день.

Коли Шідо прийшов до школи, годинник показав 8:15 ранку. Він перевірив список

класів, вивішений у коридорі, а потім попрямував до класу, який стане його домівкою

на наступний навчальний рік.

«Другий рік... Клас 4, так?»

Після того, як тридцять років тому просторовий струс перетворив цей регіон на

пустку, місцевість була перепланована на випробувальне місто з найсучаснішими

технологіями. Рейзен Хай, державна школа, яку відвідував Шідо, була одним із

продуктів цього проекту.

Окрім приміщень, які здавалися неможливими для державної школи, інтер'єр та

екстер'єр були в первозданному стані, оскільки будівля була збудована лише кілька

років тому. Звісно, вона була обладнана за останнім словом техніки підземних

укриттів, адже знаходилася на місці катастрофи.

Можливо, саме це стало причиною низької популярності закладу. Шідо з усіх сил

намагався потрапити туди, коли вирішив скласти вступний іспит, лише тому, що

школа була близько до його дому.

«Хм.» Він тихо застогнав, а потім без жодної причини оглянув клас.

До уроків було ще трохи часу, але чимало його однокласників вже сиділи за партами.

Одні весело перемовлялися, радіючи, що опинилися в одному класі, а інші сиділи на

самоті з нудьгуючим виглядом. Він не бачив надто багато знайомих облич.

Він вирішив перевірити схему розсадки на дошці.

«Шідо Іцука».

Він почув тихий, нерозбірливий поклик позаду себе.

«Хм...?»

Зацікавившись власником цього незнайомого голосу, він озирнувся і побачив струнку

дівчину, що стояла там.

Її волосся спадало на плечі, і вона була схожа на ляльку, що привернуло увагу Шідо.

Важко було уявити, що хтось може не погодитися з цим. Здавалося, що всі її частини

тіла були точно виточені до досконалості. Водночас її обличчя було повністю

позбавлене будь-чого, що можна було б назвати виразом.

«Гм...?» Він перевірив, чи немає інших Шідо Іцука в цьому районі. Переконавшись, що

він єдиний, він підняв брову, вказуючи на себе. «...Я?»

«Так.» Дівчина ледь помітно кивнула, дивлячись прямо на нього без жодних емоцій.

«З-звідки ти знаєш моє ім'я?»

Вона здавалася збентеженою питанням. «Ти не пам'ятаєш?»

«...Е-е-е...»

«Зрозуміло», - зауважила вона, не виглядаючи особливо пригніченою. Вона підійшла

до столу біля вікна, де відсунула сидіння, дістала товсту інженерну книгу і почала

читати.

«Що за...?» Шідо почухав щоку і насупив брови.

Ця дівчина поводилася так, ніби знала його, але де вони зустрічалися?

«Хай-я!» Ідеальний удар карате врізався йому в спину.

«Уф!» Він потер болюче місце. «Ой! Що ти собі дозволяєш, Тономачі?!»

Він одразу впізнав винуватця.

«Ого! Здається, ти в доброму гуморі, сексуальна бестія Іцуко!» Замість того, щоб

прокоментувати, що їм пощастило бути в одному класі, найкращий друг Шідо, Хірото

Тономачі, схрестив руки і відкинувся на спинку стільця, регочучи, демонструючи своє

підтягнуте тіло і колюче волосся.

«Секс... Що?» Шідо насупився.

«Сексуальний бестія, ти грішний мужик. Я випускаю тебе з поля зору на одну секунду,

і ти перетворюєшся на пса. Коли це ти встиг подружитися з Тобіічі, га?»

З величезною посмішкою Тономачі обійняв Шідо за шию.

«Тобіічі...?» запитав Шідо. «Хто це?»

«Не прикидайся дурником. Ти буквально щойно з нею розмовляв». Тономачі смикнув

підборіддям у бік сидінь біля вікна. І дівчина, що сиділа там.

Можливо, вона відчула на собі погляд Шідо, бо підняла голову від сторінок книги і

повернулася до нього.

«...» Шідо затамував подих і ніяково відвів погляд. Тономачі тим часом посміхнувся і

помахав рукою.

«...» Не відреагувавши ні на одного з них, дівчина повернула погляд до книжки, яку

тримала в руках.

«Бачиш? Ти тільки поглянь», - сказав Тономачі. «Це найскладніша дівчинка в школі. Її

називають Вічна мерзлота, Холодна війна, Снігова королева. Як ти, в біса, зміг її

підкорити?»

«Що...? Ти про що?»

«Не може бути. Тільки не кажи, що ти справді не знаєш.»

«...Хм. Я не пригадую її в минулому році.»

Тономачі розвів руками зі здивованим виразом обличчя, наче не міг повірити в те, що

чув. Він завжди надто гостро реагував на все.

«Це Тобіічі», - сказав він. «Оріґамі Тобіічі. Супер геній. Гордість нашої школи? Ти

ніколи не чув про неї?»

«Ні. Ніколи... То вона, мабуть, дуже розумна?»

«Справа не в тому, що вона розумна, - відповів йому Тономачі. «Вона завжди отримує

найвищі оцінки в нашому класі. А на пробних іспитах її результат був першим у всій

країні. Приготуйся до того, що вона стане першою в класі».

«Га? Чому вона вчиться в державній школі?»

«Не знаю. Може, якісь сімейні обставини?» Тономачі різко знизав плечима. «І справа

не тільки в цьому. Вона чудова спортсменка, і до того ж вона справжня красуню. Вона

була третьою в минулорічному списку «Тринадцять найпривабливіших дівчат для

побачень. Ти не бачив?»

«Я навіть не знав, що такий список існує», - відповів Шідо. «І тринадцять? Чому вони

вибрали таке випадкове число?»

«Дівчина, яка складала список, була під номером тринадцять».

«...Ооо...» Шідо ледь помітно посміхнулася. Мабуть, вона просто мусила бути у списку.

«До речі, - продовжував Тономачі. «У списку “Хлопців, з якими можна зустрічатися”

було триста п'ятдесят вісім хлопців.»

«Так багато?! Якщо ти прийдеш останнім, то потрапиш до списку

«Найнепривабливіших для побачень»! Хто вирішив, що триста п'ятдесят вісім? Той,

хто проводив опитування?»

«Так. Деякі люди справді не знають, коли треба здаватися.»

«А який номер був у тебе, Тономачі?»

«Триста п'ятдесят вісім.»

«Це ти його склав?!»

«Мабуть, моє кохання “задихається”, я “занадто волохатий”, а ділянка під великим

пальцем ноги “напевно смердить”.

«Це список найменш придатних для побачень!» вигукнув Шідо.

«Ну, якщо чесно, хлопці внизу не отримали жодного голосу. Це було схоже на

змагання, хто отримає найменше негативних балів».

«Це якесь самокатування! Ти міг би просто не робити цього!»

«Розслабся, Іцуко. За тебе проголосував той, хто побажав залишитися анонімним, тож

ти отримав п'ятдесят два бали».

«І що я маю на це відповісти?!»

«Ну, загалом, люди кажуть, що ти “не дуже цікавишся дівчатами” і що ти “мабуть, гей”.

«Не треба було мені цього казати!»

«Заспокойся, чувак. У номінації «Найкраща пара»(Гомосексуальна пара) дівчата

обрали нас з тобою на друге місце».

«Це зовсім не робить мене щасливим!» Шідо заволав, не в силах стриматися. На жаль,

йому було дуже цікаво, хто ж став парою номер один.

Тономачі, здавалося, не переймався цим питанням (точніше... здавалося, що він його

вже пережив), і він схрестив руки, ніби кажучи, що їм слід повернутися до суті справи.

«Так чи інакше, не буде перебільшенням сказати, що Тобіічі - найвідоміша людина в

школі. Той факт, що ти, здається, не знаєш її, Іцуко, дуже дивує твого доброго приятеля

Тономачі».

«Ти не міг би припинити?» Шідо застогнав. Але не встиг він це зробити, як пролунав

знайомий дзвінок, нагадуючи йому, що він досі не перевірив, де його стіл. «Упс.»

Дотримуючись схеми розсадки на дошці, Шідо поставив свою сумку на місце в другому

ряду від вікна і озирнувся.

«...Ох.»

За дивним поворотом долі, його парта опинилася поруч з партою старости їхнього

класу.

Оріґамі Тобіічі закрила книжку ще до того, як дзвоник пролунав, і сховала її в парту.

Потім вона подивилася вперед, демонструючи своє прекрасне обличчя.

«...»

Відчуваючи себе трохи незручно, Шідо перевів погляд на дошку.

Немов за командою, двері класу з гуркотом відчинилися. Жінка маленької статури в

окулярах у тонкій оправі зайшла всередину, піднявшись на трибуну перед класом.

Він почув, як інші студенти перешіптуються навколо неї.

«Це Тама...»

«Ааа, у нас Тама.»

«Справді? Клас!»

Загалом балаканина була позитивною.

«Доброго ранку всім», - сказала жінка, її голос був тихим і повільним. «Я буду вашим

класним керівником наступного року. Мене звати Тамае Окаміне».

Ліцензований педагог, відповідальний за суспільствознавство, Тамае Окаміне (вона ж

Тама) вклонилася класу. Її окуляри сповзли на очі - мабуть, вони були не за розміром

- і вона поспішно зсунула їх назад обома руками.

Навіть її найсуворіший критик припустив би, що вона одного віку з учнями,

побачивши її молоде обличчя і маленьку статуру. Вона була улюбленицею учнів,

зважаючи на її загалом легкий характер.

«...?»

У той час як однокласники Шідо все більше раділи, його власне обличчя закам'яніло.

Оріґамі тепер пильно дивилася на нього.

Їхні погляди ненадовго зустрілися, і він поспішив відвести погляд.

Чому вона дивиться на нього? Ну, це не було те, що їй не можна дивитися на нього, та

й, можливо, вона дивилася на щось позаду нього, але в будь-якому випадку, він

відчував себе збентеженим від усіх цих обмінів поглядами.

«...Що відбувається...?» - пробурмотів він надто тихо, щоб хтось інший міг почути, а по

його щоці стікав піт.

Через три години Тономачі підійшов до Шідо.

«Іцуко-о-о, ти, мабуть, вільний, так? Хочеш перекусити?» - запитав він, перекинувши

сумку через плече, поки інші учні збирали свої речі і виходили з класу після церемонії

входу.

Заняття в школі ніколи не закінчувалися опівдні, окрім екзаменаційних періодів, і

можна було бачити, як групи обговорювали, куди б їм піти на обід.

Шідо хотів було погодитися, але потім згадав, що не може. «О! Вибач, у мене на

сьогодні є плани».

«Що? З дівчиною?»

«Ну... Типу того?»

«Що?!» Тономачі закинув руки вгору і підняв ногу, ставши в позу, як знаменитий бігун

Ґліко. «Що сталося на весняних канікулах?! Спершу ти балакаєш з Тобіічі, а тепер йдеш

на обід з дівчиною?! Я думав, ми поклялися, що будемо намагатися бути незайманими

до тридцяти років і здіймемося до ще більшої величі?!»

«Е-е, я не пам'ятаю, щоб я про це домовлявся... І, до речі, дівчина - це Которі, ясно?»

Тономачі полегшено зітхнув. «Не лякай мене так.»

«Ти сам себе накрутив.

«Але це не повинно бути проблемою, якщо це лише маленька Которі. Можна я теж

піду?»

«Хм? Мабуть, можна...», - погодився Шідо.

Тономачі поставив лікоть на стіл Шідо, різко нахилившись.

«Гей,» - прошепотів він. «Которі вже на другому році навчання в середній школі, так?

У неї є хлопець?»

«Га?»

«О, тут немає ніяких прихованих мотивів. Просто цікаво, чи захопилася б вона

хлопцем, який на три роки старший за неї».

«... Я забираю свої слова назад. Тобі не можна йти.» Шідо подивився на друга і

відштовхнув його обличчя назад.

«Що?! Швагре!»

«Не називай мене “швагром”. Тьху.» Шідо насупився.

Тономачі підтягнувся і знизав плечима. «Ха-ха! Ну, я не настільки жорстокий, щоб

зруйнувати священні узи між братом і сестрою. Розважайся, але не заходь занадто

далеко. Ти ж не хочеш порушити жодного закону».

«Це ти завжди заходиш надто далеко», - сказав Шідо, і його щока сіпнулася.

Тономачі зробив шоковане обличчя. «Просто Которі дуже мила. Жити з нею під одним

дахом - це, мабуть, рай».

«Якби у тебе була сестра, ти б так не думав».

«А... Я це вже чув: «Молодші сестри не такі милі, коли у тебе вони є». То, це правда?»

«Так, я не сприймаю її як дівчину... Вона просто істота, яку називають сестрою», -

уривчасто заявив Шідо.

«То ось воно як, га?» Тономачі криво посміхнувся.

«Так воно і є. Це дитяча частина молодшої сестри».

«А як щодо старших сестер?» Тономачі натиснув.

«Як старша жінка?» запитав Шідо.

«Ого! Подумай про старши жінок, що блукають по землі!» Тономачі розсміявся.

Вухахахахахахахахахахахахахахахахахаха.

«...Гм?!»

У цей момент вікна в класі забряжчали, і Шідо почув моторошне виття сирени, що

рознеслося по всьому місту.

«Що це... було...?» Тономачі відчинив вікно і висунув голову на вулицю. Кілька ворон

злетіли в повітря, можливо, налякані сиреною.

Учні, що залишилися в класі, перестали розмовляти, а їхні очі широко розплющилися.

Сирена замовкла, і з гучномовців пролунав голос, який чітко вимовляв кожне слово,

щоб повідомлення було легше почути.

«Це не навчальна тривога. Повторюю. Це не навчальна тривога. Виявлено

просторовий струс. Наближається просторовий струс. Прохання до всіх мешканців

негайно евакуюватися до найближчого укриття. Повторюю...»

Мовчазні студенти ахнули. Попередження про просторовий струс. Їхні здогадки

миттєво перетворилися на переконання.

«Стоп, стоп... Справді?» Голос Тономачі був хриплий, а на лобі виступив піт.

Хоча всі в класі виглядали стурбованими, вони були відносно спокійні, включаючи

Шідо і Тономачі. Принаймні, ніхто не впадав у тотальну паніку. Оскільки місто було

серйозно пошкоджене просторовим струсом тридцятьма роками раніше, Шідо і його

група пройшли через дратівливу кількість навчань з евакуації, починаючи з дитячого

садка.

Крім того, вони навчалися у школі, обладнаній підземним укриттям, достатньо

великим, щоб вмістити кожного учня, зареєстрованого в реєстрі.

«Укриття ось тут, - сказав Шідо. «Нам просто треба спокійно евакуюватися, і все буде

добре».

«Гаразд.» Тономачі кивнув.

Вони поспішили, але не зовсім бігли, і вийшли з класу. Коридор вже був повний учнів,

які шикувалися в шеренги і прямували до сховища.

Лише один з них прямував у протилежному напрямку - дівчинка бігла до дверей, що

вели на вулицю.

«Тобіічі...?»

Коридором, розвіваючи спідницю на вітрі, бігла Оріґамі Тобіічі.

«Гей! Що ти робиш?! Сховище - там...»

«Усе буде добре», - сказала Оріґамі, зупинившись на мить, перш ніж знову побігти далі.

«Добре? Що буде добре?» Шідо недовірливо витягнув шию, вишикувавшись у

шеренгу з Тономачі та іншими учнями..

Він хвилювався за Оріґамі, але, можливо, вона щось забула. Те, що спрацювала

тривога, ще не означало, що тієї ж секунди станеться просторовий струс. Вона встигне,

якщо повернеться якнайшвидше.

«Б-будь ласка, зберігайте спокій! Усе гаразд! Не панікуйте!» вигукнув Тамае,

скеровуючи учнів. «Пам'ятайте три “не”!! Не штовхатися! Не бігти! І не панікувати!» -

пищала вона.

Шідо чув, як деякі студенти хіхікали у відповідь.

«...Це дивно, - сказав Тономачі. «Але коли я бачу когось, хто наляканий більше за

мене, мені стає легше».

«Ааа, я цілком розумію.» Шідо криво посміхнувся.

Насправді, безпорадна паніка Тами, здавалося, заспокоювала більшість учнів,

замість того, щоб викликати у них ще більшу тривогу.

Шідо раптом щось згадав і потягнувся до кишені за мобільним телефоном.

«Хм? Що сталося, Іцуко?»

«Та так, знаєш», - невиразно пробурмотів Шідо, вибравши ім'я Которі Іцука з

історії дзвінків і набравши номер повторно.

Він не міг додзвонитися. Він намагався кілька разів, але безрезультатно. «...Це

погано. Сподіваюся, вона в безпеці».

Він був упевнений, що з нею все буде добре, доки вона не покинула школу.

Проблема полягала в тому, якщо вона вже вирушила до ресторану.

Але поруч було сховище у парку, тож це теж не було проблемою. Однак ця думка

не заспокоїла Шідо. Він легко уявляв собі, як Которі, проігнорувавши тривогу, чекає

на нього перед рестораном, як вірний песик. Її «Обіцяю!», сказане того ранку,

відлунювало в глибині його свідомості.

«Я погодився бути там, навіть якщо станеться просторовий струс... але ж вона не

може бути такою дурепою... О, точно. Я знаю.»

Шідо міг би використати додаток, щоб перевірити GPS-локацію її мобільного

телефону. Після того, як він повозився з телефоном, на екрані з'явилася

айрофотознімок міста з червоною піктограмою.

«-!» Серце Шідо зупинилося.

Значок, що вказував на місцезнаходження Которі, був розташований навпроти

ресторану, де вони мали зустрітися.

«Якийже я ідіот...!» Проклинаючи себе під ніс, Шідо закрив свій фліп-телефон і

вийшов з шеренги студентів.

«Агов! Іцука!» крикнув Тономачі. «Куди це ти?!»

«Вибач! Забув дещо! Ви йдіть далі!\"

Шідо побіг у протилежному напрямку від своїх однокласників, поки не досяг

головного входу до школи. Він схопив із взуттєвої шафки свої вуличні кросівки, взув

їх і вискочив на вулицю. Практично перечіпляючись через себе, він промчав через

ворота і спустився з пагорба перед школою.

«...Очевидно, що в такій ситуації потрібно евакуюватися!\" кричав Шідо,

перебираючи ногами так швидко, як тільки могли.

Перед ним постало тривожне видовище. Безлюдні тротуари та безлюдні дороги.

На вулицях, у парках, в магазинах - ніде не залишилося жодної людини. Було стійке

відчуття, що люди займали ці місця лише кілька хвилин тому, але тепер їх ніде не було

видно. Це була сцена з фільму жахів.

Після катастрофи місто Тенґу було забудоване з майже невротичною чутливістю

до просторових струсів. Природно, що воно посіло перше місце в країні за кількістюпідземних сховищ на громадських об'єктах і вийшло на перше місце за кількістю

сховищ у житлових будинках. Зважаючи на нещодавню серію просторових струсів,

евакуація була негайною.

«Чому ця ідіотка залишилася на місці?!\" кричав Шідо, на ходу відкриваючи

телефон.

Її місцезнаходження не змінилося - вона перед рестораном. Він вирішив, що її

покаранням буде шквал ударів по лобі. Він продовжував бігти на повній швидкості.

Він не прискорював темп. Шідо просто бив ногами по асфальту що є сили. Його

ноги боліли, а кінчики пальців заніміли. Горло перехопило, перед очима попливло, а в

роті пересохло, наче у пустелі. Але Шідо не зупинився. Всі думки про небезпеку чи

виснаження покинули його голову. Він просто біг до Которі, не зважаючи ні на що!

«...Нг-?»

І тут Шідо помітив щось краєм ока. Або йому здалося, що помітив. Насупившись,

він повернув обличчя.

«Зачекайте! Що це...?»

Три - ні, чотири людські силуети пливли в повітрі. Але він не мав можливості довго

їх роздивлятися.

«Ого...?!» Він інстинктивно заплющив очі, коли будівлі попереду раптово огорнуло

сліпуче світло, а потім пролунав оглушливий вибух. Потужна ударна хвиля врізалася

в нього.

«Що...?!»

Він рефлекторно затулив обличчя руками і зіп'явся на ноги, але це було марно.

Тиск ударної хвилі був на рівні великого тайфуну, і вона легко відкинула його назад.

Він втратив рівновагу і перекинувся.

«Ай! Що це, в біса, було?» Він сів, потираючи очі, які на мить засліпило інтенсивним

спалахом. «Га?» Сцена залишила його з роззявленим ротом.

За ту коротку мить, коли він заплющив очі, місто, на яке він дивився, зникло без

сліду.

«Щ-що? Зачекайте, зачекайте, зачекайте. Щ-що це...?!» Шідо заїкався.

Це було схоже на падіння астероїда з неба. В прямому сенсі цього слова. Ніяких

перебільшень. Якби він мав описати це, то сцена нагадувала б те, що могло б статися,

якби верхній шар землі злетів на тарілці з містом на ній. Він був видовбаний, наче

неглибокою ступою.

Район перетворився на гігантську димлячу яму, і Шідо бачив, як у центрі

пустельного ландшафту здіймається маса металу.

«Що за...?»

Він був надто далеко, щоб розгледіти деталі, але це було схоже на трон, такий, на

якому сидить король у рольових іграх. Але це було не найголовніше.

Справжньою загадкою була дівчина в химерній сукні, яка стояла, поставивши одну

ногу на підлокітник.

«Що вона робить?» Шідо не міг розгледіти нічого, окрім її довгого чорного волосся

та сяючої спідниці, але він, мабуть, не помилився, припустивши, що це була дівчина.

Вона ліниво повернула голову в його бік.

«Хм...?»

Вона... помітила його? Дівчина була надто далеко, щоб він міг бути впевненим.

Поки він витягував шию, щоб краще роздивитися, дівчина продовжувала

рухатися.

На нестійких ногах вона схопилася за щось схоже на руків'я, що проростало зі

спинки трону, повільно витягнувши його, щоб показати масивний меч з широким

лезом. Він випромінював фантастичне світло, схоже на веселку або зірку. Дівчина

замахнулася зброєю в його бік, накресливши в повітрі дугу, що світилася.

«А...?!» Він одразу ж опустив голову. Точніше, руки, які тримали його, відірвалися

від землі, на якій він лежав, перетворилися на желе, і голова з глухим стуком

опустилася. «Що?»

Лезо розрізало те місце, де його голова була всього лише секунду тому.

Воно, мабуть, було надто далеко, щоб точно вцілити в нього... чи правильно ж?

«...А-а-а...»

Очі Шідо розплющилися, коли він обернувся, щоб подивитися назад. Будинки і

магазини, обсаджені деревами вулиці і вказівники були розсічені на одній висоті від

землі. За мить він почув руйнування - гуркіт, схожий на віддалений грім.

«Ік...?!» Страх, що не піддавався його розумінню, змусив його серце завмерти.

Я нічого не розумію!

Однак він зрозумів, що якби він зараз не пригнувся, його б змело, як і кусок міста

позаду нього.

«Цього не може бути...!» Шідо відступив, наче його слабкі коліна смикнула назад

невидима сила. Він повинен був забратися якомога далі від цього місця - так швидко,

як тільки міг.

Проте.

«Ти теж... га?»

«... Нгх?!»

Голос, який він почув згори, звучав виснажено.

Його зір наздогнав його думки через секунду.

Перед його очима стояла дівчина, якої не було ще мить тому. Це була... та сама

дівчина, яка щойно була в центрі кратера.

«О,» - не подумавши, сказав Шідо.

Вона була приблизно його віку, може, трохи молодша. Чорне волосся до колін,

миле, але водночас імпозантне обличчя. У центрі його були очі, які сяяли дивним

сяйвом, схожим на кристали, що виблискують під райдужними променями. Її вбрання

також було дивним. Шідо не міг сказати, чи це була тканина, чи метал, але так чи

інакше, воно було схоже на сукню принцеси. Шви та оздоблення спідниці були

зроблені з таємничої світлової плівки, що не мала жодної матеріальної основи.

Руки дівчини стискали величезний меч, який, можливо, був заввишки з неї саму.

Незвичайна ситуація.

Своєрідна зовнішність.

Унікальне існування.

Будь-чого з цього було більш ніж достатньо, щоб привернути увагу Шідо.

І все ж...

Жоден з цих зовнішніх факторів не був справжньою причиною того, що він був так

зачарований нею.

Очі Шідо миттєво прикипіли до цієї дівчини, змусивши його забути про страх

смерті і навіть про те, що він не може дихати. Настільки вона була прекрасна. Вона

була практично до божевілля красива.

«Як тебе звати...?» Шідо заїкнувся, приголомшений.

Він знав, що це може бути святотатством - і що він може бути покараний за це

богами.

Дівчина повільно опустила погляд.

«Як мене звати?»

Її голос був чистим медом, декадентськими звуковими хвилями, що подорожували

по повітрю.

«У мене немає імені», - зізналася вона, звучачи дещо засмучено.

«- Ннгх!»

Тоді він уперше зустрівся з дівчиною поглядом.

Водночас обличчя безіменної дівчини похмурішало, наче вона щомиті могла

розплакатися. Вона знову стиснула руків'я меча.

Слабкий звук цього руху відродив страх у серці Шідо. «Гей... Стій! Стій!» -

відчайдушно вигукнув він.

Дівчина лише з цікавістю подивилася на нього. «...Що?»

«Що ти робиш?!»

«Хочу швидко вбити тебе, звичайно\", - сказала дівчина так, ніби це було

найприроднішою річчю у світі. Його обличчя зблідло.

«Ч-чому...?!»

«Чому...? Це ж очевидно, хіба ні?» Втомлено дивлячись на Шідо, вона продовжила:

«Я маю на увазі, хіба ти не прийшов, щоб вбити мене теж?»

«Га?» Щелепа Шідо відвисла до землі. «...Звичайно, ні.»

«...Що?» Вона витріщилася на нього з сумішшю подиву, підозри та розгубленості.

Їй не знадобилося багато часу, щоб знизати плечима і відвернутися від нього,

нахиливши обличчя до неба.

Наслідуючи її приклад, Шідо перевів погляд вгору.

«Що...?!» Він задихався, його очі розширилися до неможливого ступеня.

Кілька людей у дивному вбранні летіли в небі - і зі зброєю в руках запускали в Шідо

та дівчинку щось схоже на ракети.

«Ва-а-а-а-а-а-а?!» - мимоволі вигукнув він.

Однак через кілька секунд він все ще був там, дуже навіть живий. «Га?»

Вибух зупинився за кілька метрів над дівчиною, наче його зупинила невидима

рука.

Вона мляво зітхнула. «...Ви ніколи не вчитеся. Все це марно». Незвичайна дівчина

підняла вільну руку і міцно стиснула її. Ракети згорнулися, зім'ялися і вибухнули на

місці.

Масштаб вибуху був лякаюче малий, ніби дівчина поглинула всю силу зброї.

Шідо бачила, що люди в небі були схвильовані, але вони не припиняли атаки. Вони

продовжували запускати в неї ракети.

«Хм», - зітхнула дівчина, виглядаючи так, ніби ось-ось розплачеться - такий самий

погляд, як тоді, коли вона наставила на нього свій меч.

Серце Шідо закалатало ще дужче, ніж тоді, коли він ледь не загинув від її клинка.

Все це було дивним.

Він не знав, хто ця дівчина, і хто ці люди в небі. Але йому було ясно, що ця дивно

одягнена дівчина володіє більшою силою, ніж ті люди, що літали в небі.

Це викликало неясне запитання.

Чому така могутня дівчина зробила таке обличчя?

«... Йдіть геть. Забирайся геть. Зникніть... раз і назавжди!»

Вона підняла меч, який сяяв таким же дивним світлом, як і її очі, до неба. Меч

опустився вниз - з виразним смутком і виснаженням.

Повітря засвистіло.

«...Тпру...!»

Ударна хвиля потрясла небо і землю. Атака вистрілила в небо, витягнувшись від

самого меча. Люди, що летіли вгорі, кинулися в сторони, щоб уникнути прямого

попадання.

Наступної миті з іншого боку спалахнув промінь неймовірно потужного світла,

спрямований на дівчину.

«...Нгх!»

Шідо інстинктивно прикрив очі.

Цей світловий промінь різко обірвався, ніби врізавшись у невидиму стіну в повітрі

над дівчиною. Немов феєрверк у нічному небі, світло розлетілося і відскочило на всі

боки.

А потім хтось упав позаду нього.

«Що за...?! Воно просто продовжує прибувати!»

Він все ще не розумів, що відбувається. Все це здавалося йому кошмарним сном.

Коли він подивився на людину, яка стояла за його спиною, все його тіло затремтіло.

Він мусив припустити, що на ній була якась машина. Вона була одягнена в

химерний боді з великими бластерами на спині, а в руках тримала зброю, схожу на

сумку для гольфу.

Причина, чому Шідо застиг на місці, була проста. Він бачив цю дівчину раніше.

«Оріґамі... Тобіічі?» - прошепотів він ім'я, яке Тономачі назвав йому вранці.

Дівчина з надзвичайно механічним поглядом була його однокласницею - Оріґамі

Тобіічі.

Вона подивилася на нього зверху вниз.

«Шідо Іцука...?!» Оріґамі вигукнув його ім'я так, ніби це була відповідь на його

запитання - на її обличчі зовсім не змінився вираз, але в голосі з'явився натяк на

здивування.

«...Га? Ч-чому ти так одягнена?» почав Шідо, знаючи, що це було дурне запитання,

ще до того, як він поставив його. Занадто багато речей відбувалося одночасно, і він

навіть не знав, з чого почати розгадувати ці загадки.

Орігамі швидко відвела погляд від нього і перевела свою увагу на дівчину в сукні.

«Хм...» Як і раніше, дівчина замахнулася на Оріґамі мечем, який тримала в руці.

Оріґамі одразу ж відштовхнулася від землі, ухиляючись від атаки. Потім вона

використала імпульс, щоб блискавично обрушитися на суперницю. В одну мить на

кінці зброї в її руках матеріалізувалося світлове лезо. Вона обрушила цей меч на

дівчину з усієї сили.

«Мм!» Дівчина злегка насупилася і зупинила удар власним мечем.

Інтенсивна ударна хвиля прокотилася з місця, де їхні леза перетнулися.

«Гей ... Ух. А-а-а-а?!» Патетично вигукнувши, Шідо скрутився в клубок і якось

прорвався крізь хаос.

Оріґамі відскочило назад, тож між двома дівчатами знову з'явилася певна

відстань. Вони мовчки дивилися одна на одну, піднявши зброю, готові до бою будь-

якої миті, а Шідо застряг між ними.

«...»

Ситуація була вибухонебезпечною. Битва загрожувала розпочатися знову будь-

якої миті, якщо буде хоча б найменший привід.

«...»

Шідо був наче на голках. Піт заливав його чоло, він почав звиватися по землі,

намагаючись втекти, відчайдушно бажаючи бути деінде, а не там.

У цей момент телефон у його кишені раптово задзеленчав, повідомляючи про

вхідне повідомлення.

«-!-»”

“—!”

Це був сигнал.

Дівчина та Оріґамі відірвалися від землі і зіткнулися прямо перед ним.

«А-а-а-а-а!»

закричав Шідо, коли потужний удар підкинув його в повітря. А потім він вдарився

об стіну і втратив свідомість.

«Доповісти про стан справ», - зажадала дівчина в яскраво-червоній військовій куртці,

накинутій на плечі білої сорочки, ступивши на місток військового айро корабля.

«Командире.» Чоловік, що чекав поруч з нею, віддав честь акуратно, наче за

армійським статутом.

Дівчина, яку назвали командиром, лише глянула на нього і вдарила ногою по його

нозі.

«Ух!»

«Забудьте про привітання», - гаркнула вона, сідаючи в капітанське крісло.

«Доповідайте мені про стан справ».

Вираз обличчя чоловіка вже не був схожий на агонію - більше на екстаз. Він

повернувся до уваги. «Так, пані! Дух з'явився одночасно з початком атаки.»

«ЗБД?»

«Схоже на те.»

ЗБД. Загін по боротьбі з духами. Сучасні маги, одягнені в механічну броню, більше ніж

люди, але не зовсім монстри. Вони полювали, ловили і вбивали духів. Проте

реальність була такою, що навіть їхні надлюдські здібності не давали їм шансів у бою

з Духами. Сила Духів була на зовсім іншому рівні, ніж те, чим володіли ЗБД.

«Підтверджено, що десятий на місці події. Наразі лише один атакує.»

«Дайте мені відео», - наказала командир, і на найбільшому моніторі військового

корабля з'явилася трансляція в реальному часі.

Дві дівчини були видні в центрі сцени, розмахуючи масивною зброєю на широкій

дорозі приблизно за два квартали від торгового району. Кожного разу, коли їхні леза

стикалися, вистрілювали промені світла, земля тріскалася, а будівлі руйнувалися. Це

було неймовірне видовище.

«Ця дівчина з ЗБД не надто пошарпана, хм?» - зауважив командир. «Але проти Духа

вона безсила».

«Це дійсно так. Але це також факт, що ми теж нічого не можемо зробити.

«...» Командир підняла ногу і встромила каблук свого черевика у верхню частину

стопи чоловіка.

«А-а-а гкх!»

Не звертаючи уваги на вираз чистого блаженства, що розлився на його обличчі,

командир тихо зітхнула. «Я вже знала це. Мені набридло просто сидіти і спостерігати».

«То що, ти маєш на увазі?»

«Так. Керівництво нарешті дало добро. Ми нарешті починаємо діяти».

Це оголошення викликало ажіотаж у всіх членів її екіпажу.

«Канназукі». Командир відкинулася на спинку крісла і злегка підняла праву руку,

клацнувши вказівним і середнім пальцями вгору. Майже так, ніби вона просила

сигарету.

«Так, пані!» Чоловік одразу ж засунув руку в кишеню і витягнув звідти маленький

шматочок цукерки, прикріплений до палички. Він зняв обгортку - швидко, але

акуратно. Потім він опустився на коліна поруч з командиром і вклав льодяникову

паличку між її пальцями. «Ось, будь ласка».

Командир поклала льодяник до рота і почала водити паличкою туди-сюди. «О, це

нагадало мені. Як щодо критично важливої секретної зброї? Вона не відповідала на

дзвінки. Скажи мені, що наша зброя встигла евакуюватися.»

«Я перевіряю.» Канназукі нахилив голову набік.

«Що?»

«О, там.» Він вказав на екран.

Командир перевела очі в той бік, а потім випустила короткий крик. «Ох!»

Хлопчик у шкільній формі лежав поруч із Духом і членом ЗБД, яка схрестила мечі з

Духом.

«Якраз вчасно. Заберіть його.»

«Зрозумів.» Канназукі ще раз вклонився під абсолютно правильним кутом в 45

градусів.

","writing":{"title":"Побачення з Життям","originalTitle":"Date a Live","__typename":"Writing"},"__typename":"Episode"}}