{"episodeBySubId":{"id":197,"subId":52,"seqTitle":"Розділ 53","title":"Розум, як у новонародженого, сила волі, як залізна ІІІ","slug":"4-rozdil-53-rozum-iak-u-novonarodzhenoho-syla-voli-iak-zalizna-iii","text":"

Коли Ван Чао перейшов у гори, був уже червень і за часом, і за погодою. Незважаючи на сирість, було задушливо спекотно. Час від часу йшов дощ, який стікав до підніжжя лісів, створюючи смердючу, але чорну багнюку.

У каламутній воді цих гілок було кілька змій, які бродили по ній з безрозсудною безтурботністю. Деякі з цих змій мали плоскі або трикутні голови. Поодинокі з них були чорними, темно-зеленими або чорно-білими, але Ван Чао міг сказати, що кожна з цих змій була отруйною.

Щоб захистити себе від укусів змій, хлопець обережно ступав по стежці. Запечатані пори і волосся, були схожі на радари, які відчували будь-яку змію поблизу.

Він все ще носив конічний капелюх зроблений з бамбуку, плащ і солом'яні сандалі, але з'явився ще й новий аксесуар - бамбуковий посох. Оригінальні бамбуковий капелюх, плащ і солом'яні сандалі вже давно були зруйновані, і тільки в Сичуані він купив нову заміну.

З першого дня Ван Чао відчував глибокий зв'язок з цими трьома предметами.

Це було тому, що навіть коли він носив їх під час своєї подорожі, він не відчував жодного відтінку запаху нинішнього покоління; вони були дуже чистими за духом.

\"У солом'яному плащі і солом'яному капелюсі крізь туман і дощ я йтиму по життєвому шляху знову і знову\". — Думав Ван Чао. Він вже змив з себе будь-яке інше чужорідне відчуття.

Після цілого дня ходьби юнак на другий ранок вже пройшов половину гори. Озирнувшись навколо, він побачив, що далі по дорозі міста та річки стали крихітними і туманними, як на картинному сувої. Якби хтось побачив це, то сприйняв би це за фантазію.

Раптом над головою з'явилося яскраве вогняне колесо – сонце, яке освітлювало шлях позаду.

\"Сильний перевал ворога подібний до заліза, але твердими кроками я досягну вершини\".

Ван Чао раптом згадав доблесну фразу.

Його розум мав ідею «знову і знову проходити життєві дороги», а його воля мала твердість «досягти вершини залізного перевалу ворога». З таким розумом і волею його м'язи і пори почали розмякшуватися і тверднути, подібно до того, як складаються Їнь і Ян.

Повернувшись обличчям до сонця, він зробив глибокий вдих, а потім повільно видихнув.

Сонце було вже високо в небі, обпалюючи каміння, на якому він стояв. Розстеливши на плоскому камені якусь тканину, Ван Чао зручно вмостився на ній і почав відпочивати.

Це була половина підйому на гору, але до самої вершини залишався ще довгий шлях. Чим далі він піднімався на вершину, тим суворішими ставали сніги і рельєф місцевості. Якби він хотів її подолати, то навіть маючи дев'ять життів, не зміг би цього зробити зі своїм теперішнім тілом. Зараз йому потрібно було його вдосконалити.

Через деякий час Ван Чао почав відчувати прохолоду в повітрі. Прокинувшись від сонної дрімоти, він підняв голову до неба і побачив, що сонце вже зайшло, а на небо насунулися темні хмари. Почав дути холодний вітер, який з кожною секундою все більше холодив його тіло.

Його одяг давно вже висох на сонці. Одягнувшись, Ван Чао дістав кілька рисових пельменів, трохи сушених овочів і бамбукову пляшку з водою. З цими припасами він відшукав кілька засохлих гілок і швидко розпалив багаття, щоб розігріти їжу. Незабаром у повітрі з'явився запах рису, що піднімався в повітря.

Зваривши сушені овочі, він швидко з'їв їжу і запив водою. Зробивши невеличку фізичну вправу, він відчув, як його енергія знову піднімається до повного завершення.

Гуркіт! Якраз тоді пролунали оглушливі звуки грому, коли блискавка, наче срібна змія, пронизала небо.

Без зволікання Ван Чао знайшов кам'яну кришку, під якою можна було сховатися. Вона була невеликою, але під нею легко могли поміститися двоє людей, і цього було достатньо, щоб сховатися від дощу.

Без чергового удару грому дощ почав сильно крапати донизу.

Бах! Пролунав ще один удар грому, від якого здригнулися навіть гори. Після удару блискавки було довге відлуння, ніби вона подорожувала по горах.

Коли Ван Чао слухав звуки грому, він поступово думав про „Тигровий Грім”, який може очистити кістковий мозок.

В результаті він почав підсвідомо трясти весь свій каркас тіла і кістки.

Техніка тремтіння з „Тигрового Грому” була все ще свіжа в його пам'яті, коли сестра Чень випробувала її на ньому два роки тому. Однак в той час він не зміг до такої міри потрясти своїми смугастими м'язами раніше.

Але зараз він міг відчути це тремтіння без особливих зусиль.

Тоді Ван Чао все зрозумів. За цей піврічний шлях його бойове мистецтво досягло того рівня, коли його Цзінь міг рухатися делікатно і детально.

Посеред цього повільного тремтіння вуха Ван Чао чули поступовий, але ритмічний темп гудіння його кісток разом з кров'ю в жилах, подібний до звуку фонтану, що б'є з джерела. Насправді, це був напрочуд схожий звук на зовнішній грім.

Інтенсивна злива і постійні удари грому були чітко чутні юнаку. Закривши очі і очистивши свій розум, він почав синхронізувати звуки грому з вібраціями всередині свого тіла, імітуючи його.

Нарешті, Ван Чао поступово відчув, що вібраційні звуки в його тілі були точно такі ж, як і звуки грому ззовні, неможливо було відрізнити.

Через невідомий проміжок часу грім почав віддалятися разом з дрібним дощем, дозволяючи променю світла пробитися до заплющених очей майстра бойових мистецтв.

Розплющивши очі, Ван Чао вийшов на вулицю і побачив сонце, що піднімалося зі сходу, і річку, що вільно текла внизу. Це був ще один ранок!

Через дощ, що пройшов рано вранці, погода була ясною, і ліс в горах виглядав особливо пишним. Він був таким зеленим, що Ван Чао відчував, що в будь-яку мить з нього може вийти сік.

\"Їнь і Ян змішуються разом, утворюючи грім, і коли грім залишає гору, все розквітає\".

Тоді до Ван Чао прийшло осяяння. \"Розум чистий, як у новонародженого, а воля сильна, як залізо. М'язи м'які, як бавовна, пори потужні, як куля. Цей внутрішній і зовнішній контраст є результатом Їнь і Ян. Наскільки вчорашній день був захоплюючим, настільки і прояснився світ. З громом я зміг витягнути такі ж звуки у власному тілі. Раніше незрозуміла таємниця стала істиною, занадто прекрасною для слів\".

Тренуючи своє тіло, Ван Чао розпочав нову серію вправ. Незабаром він зрозумів, що його рухи стали набагато кращими з точки зору стабільності та ефективності в порівнянні з вчорашнім днем.

Без використання Цзінь він відчував себе наче плаваюча хмара, яка безтурботно пливе собі далі.

З Цзінь він був метеоритом, що мчить до землі і з силою, і з енергією.

Розмахуючи руками і штовхаючи ногами, вони рухалися з хрустким звуком, як гарячий ніж крізь масло.

\"Мені вдалося довести Чисту Цзінь до повного оволодіння\".

Ван Чао знав, що в цьому гіркому аскетичному шляху відірвався від галасливого мирського світу і очистив своє серце. В той же час його воля зазнала впливу пристрастей попереднього століття і загартувалась, ставши міцною, як залізо.

Коли є сприятливі умови, успіх неодмінно прийде. За допомогою вчорашньої грози він зумів приборкати цей звук, щоб загартувати все своє тіло.

Це теж було писанням на шляху кулака, „Ланцюговим зчепленням”.

На цьому етапі можна було вважати, що він опанував Ясний Цзінь.

Якби він не пройшов через такі аскетичні тренування протягом півроку, хлопець ніколи б не досяг такого результату і не вступив би в контакт з громом. Якби він залишився в мирському світі і зіткнувся з галасливим безладом, який приходить з взаємовідносинами і стилем життя, Ван Чао не знав, скільки часу знадобилося б для досягнення таких же результатів.

Цілком можливо, що його дух був би ще більше забруднений. Його розум був би кинутий у безладдя. Його серце стало б нечистим, каламутним і скаліченим. Він би ніколи не зрозумів.

Випроставшись і на мить насолодившись спокоєм, Ван Чао знову одягнув плащ, сандалі і капелюх і почав підніматися.

Гори Сичуані були невблаганно високими. Дощ і туман можна було побачити лише на півдорозі. З пів дороги вгору йшов лише сніг. Через півдня Ван Чао дістався до безлюдної частини гори, де шлях був особливо стрімким і обривистим. Не було іншого вибору, окрім як підніматися руками і ногами.

Руки Ван Чао продовжували контактувати з крижаним снігом, коли він піднімався, мороз проникав в його тіло. Ще до того, як він зміг дістатися до вершини, його руки вже оніміли від холоду.

На щастя, він вже відчував небезпеку ходіння по зледенілій землі раніше. Збризкуючи землю водою з бамбукової пляшки, Ван Чао міг продовжувати йти без жодної небезпеки.

Через вітер здавалося, що це був зимовий дванадцятий місячний місяць, а не червень. Сніжинки котилися по небу, а Ван Чао продовжував скроплювати свій шлях водою, щоб не розбитися на смерть.

У цьому величезному сніговому просторі не було видно жодного іншого кольору. Дивлячись вниз, він навіть не міг побачити дорогу. Неможливість піднятися вгору і неможливість спуститися вниз – це могло б викликати страх у будь-кого.

Знявши плащ, хлопець відчув лише холод, якого ніколи раніше не відчував. Все його тіло виглядало так, ніби воно було замкнене, щоб сформувати крижану скульптуру, але через темне небо цього не можна було чітко розгледіти. Все, що він міг зараз зробити, це перестати рухатися, щоб не розбитися на смерть.

Знайшовши заглиблення в стіні, щоб сховатися від вітру, він загорнувся в плащ і почав їсти та пити воду, щоб відновити сили.

Ніч, здавалося, ніколи не закінчиться, тривога від очікування мучила Ван Чао. Під непроглядним небом і свистячим вітром юнак почав сумніватися, коли ж настане світло? Чи зможе він вижити, перш ніж спуститися з цієї гори?

Пустеля, холод, шквали, очікування, ніч, втома, закляклість тіла – всі ці фактори почали приводити Ван Чао до відчаю.

\"За рік Довгого походу Червоної Армії їм вдалося перетнути цю гору. Їх фізична форма була, мабуть, гіршою за мою, і вони також носили солом'яні сандалі. Але вони не мали ніякого спеціального спорядження і все одно змогли це зробити. Дивом це навіть близько не можна назвати. Якщо вони змогли, то чому я не зможу зробити те ж саме?\".

Подумавши про те, що це не глухий кут, якщо були люди, які піднімалися на цей перевал раніше, Ван Чао вмить розвіяв свої образи.

\"Здається, моя сила волі не була такою неприступною, як я думав\". Ван Чао зітхнув. Щоб переконатися, що він насправді не став крижаною скульптурою, його тіло продовжувало тремтіти, повторюючи звук удару грому.

Після кількох гірких днів Ван Чао зібрався з духом і продовжував неухильно підніматися вгору. Хоча він і бачив дорогу, але йти по ній все ще було важко.

Після двох днів і однієї ночі боротьби зі смертю, щоб вижити, Ван Чао нарешті подолав засніжені гори. Гори продовжувалися далі, і внизу, на їхньому краю, виднілося туристичне містечко. Проте він проігнорував це і продовжив рух безлюдною стежкою до найближчого міста.

Ця подорож не раз приводила хлопця до того, що він балансував на межі життя і смерті. Але з кожним почуттям відчаю, яке він відчував, він засвоював черговий урок.

Відпочивши кілька днів, Ван Чао вирушив на наступну засніжену гору.

Маючи цей досвід, він вже мав за плечима сходження на засніжену гору.

Щоразу, долаючи чергову снігову вершину, Ван Чао відчував, що його сила волі і розум стають все більш стійкими. Під кінець він навіть відчув, що ніщо в світі не може похитнути його волю і розум.

До вересня хлопець нарешті вибрався з провінції Сичуань і вже збирався перетнути трав'янисті поля Тибету.

Хоча по луках було не так важко, як по горах, але все ж таки подорожувати було важко. Варто було оступитися, і мандрівник опинявся в болоті. На дорозі, якщо людина ступала в багнюку, то виявлялося, що яма була глибиною по коліно. Кожен крок треба було ретельно розраховувати, як по тонкому льоду.

З палицею в руці Ван Чао час від часу тикав у землю, щоб уникнути цих боліт.

Йдучи через луки, треба було зберігати спокій, не відхиляючись, як при ходьбі по канату.

Юнак все ще ніс кілька рисових пельменів, сушені овочі та воду. Тепер він був легко одягнений, але через багнюку солом'яні сандалі не приносили користі, і Ван Чао йшов босоніж.

Коли-не-коли йшла злива або навіть град. Часом на нього палило сонце, і не було ніякого укриття.

Але Ван Чао був рішучим і його сила волі ніколи не здригалася, майже як у статуї. Все, що відбувалося, – це ритмічні кроки майстра вперед.

Його одяг давно вже розірвався на шматки так, що тут не вистачало клаптика , а там не вистачало куска. Навіть найзлиденніший з жебраків виглядав би не гірше.

Але під подертим одягом було міцне сталеве тіло.

На п'ятий день перебування на луках у Ван Чао закінчилися і їжа, і вода. Тяжкі часи, які переживала Червона Армія, тепер відчував і він.

Але він ніколи не вагався. Його розум і воля продовжували зростати настільки, що могли б підняти навіть цілий континент. Коли його мучила спрага, він піднімав голову і пив з дощу. Коли він був голодний, він збирав бадилля і їв.

Через 10 днів трясовина, в якій він перебував, почала зменшуватися. Трава ставала все густішою, а над головою в далекому синьому небі височіла велетенська гора.

Хоча він перетнув луки, йому ще треба було піднятися на іншу гору, на якій не було б видно жодного міста.

Саме тепер Ван Чао почав відчувати, що йому стало трохи важко дихати. Але він знав, що вже вийшов на Цинхай-Тибетське плато.

\"Це задишка через гірську хворобу?\"

Сівши на масивний камінь, юнак озирнувся навколо і побачив лише каміння різного розміру, що лежало навколо.

Сонце палило нестерпно, і хлопець відчув, що у нього трохи паморочиться в голові.

Він хотів лягти і поспати.

\"Я не можу заснути!\" — застерігав себе Ван Чао. Навколо нікого не було, як не було і міста.

В цей момент почувся чистий жіночий спів. Ван Чао намагався прислухатися і побачив стадо корів і овець, які паслися неподалік з тибетською дівчиною.

Дівчина співала тибетською мовою, тому Ван Чао не зміг її зрозуміти. Проте пісня, яку вона співала, мала знайому мелодію.

\"Із золотого пагорба Пекіна світло сяє далеко і широко!!!\"

Голова Мао – золоте сонце!!!

О, яке тепле, о, яке добре!

Серце у нас, кріпаків, загоряється!!!

Почувши тибетську пісню, в тілі юнака закипіли невимовні емоції. Відкривши горло, він почав підспівувати китайською мовою.

Як тільки дівчина почула спів Ван Чао, вона озирнулася від свого стада. Побачивши, в якому стані перебуває хлопець, вона покопирсалась у своїй шкіряній сумці і дістала трохи чаю з маслом, щоб напоїти його.

Почавши пити напій, з часом він почав відчувати себе ще бадьорішим. Подарувавши тибетській дівчині посмішку і отримавши її у відповідь, вони знову почали співати.

На середині пісні Ван Чао раптом відчув, що його дух піднявся на Дев'яте Небо. Вистріливши прямо вгору, він зігнувся в талії і вдарив кулаком.

Його рука була схожа на змію в своєму русі, а неголене волосся на руках миттєво піднялося вгору, ніби від удару блискавки.

Цей викид сили змусив його Ці закипіти, перш ніж зібратися у всій його руці.

Так само, як Ці зійшлася в порах його рук, Ван Чао ненавмисно послабив її. Подібно до відкриття греблі, вся сила вирвалася назовні, коли він вдарив по каменю, на якому сидів.

Бах! Уламки каменю розлетілися в різні боки, і в ньому з'явилася велика діра. Усередині дірки було видно ще кілька голчастих отворів, схожих на голки, в яких збирався піт.

Кулак Ван Чао зовсім не ослаб.

М'який розряд і утримання, гармонія розуму і волі, гармонія волі і Ці, і гармонія Ці і сили! Природний прорив Прихованого Цзінь у формі голок!

Нарешті, Прихований Цзінь був досягнутий!

Над розділом працювали:

Переклад з англійської: Buruliy

Вичитка: Mika

Коректура: Mika

Редактура: Mika

Бета-рідер: Buruliy

https://t.me/KATARNOVEL

","writing":{"title":"Дракон і Змія","originalTitle":"Romance of Dragons and Snakes","__typename":"Writing"},"__typename":"Episode"}}