{"episodeBySlug":{"id":301,"subId":0,"seqTitle":"Том 1 Пролог","title":"Дівчинка, яку виростила смерть","slug":"3-tom-1-proloh-divchynka-iaku-vyrostyla-smert","text":"

“Бабусю, почитай мені сьогодні цю книжку!\" - сказав маленький хлопчик, взявши з полиці книжку з малюнками і простягнувши її бабусі Каміллі, яка сиділа, відкинувшись у кріслі, за в'язанням. Камін мерехтів теплим світлом, кидаючи м'яке сяйво на усміхнене обличчя хлопчика.

Камілла відклала в'язання і взяла книгу з маленьких рук хлопчика.

\"Знову цю казку? Ти справді любиш її, чи не так, Міхаелю?\"

Ця книга була улюбленою книгою Міхаеля, і вона читала її йому сотні разів, про що свідчили великі плями зношеності на обкладинці. Особливо сильно постраждав малюнок на обкладинці, який давно вже повністю стерся. Незважаючи на це, Камілла все ще добре пам'ятала її: самотня постать з мечем з чорного дерева, що стоїть перед ними, вдивляючись у далечінь з вершини пагорба. Книга називалася \"Хроніки Дуведіріки\".

\"Так, вона найкраща! Тому що головна героїня - найсильніша з усіх моїх книг!\" - сказав Міхаель, радісно вимахуючи своїми маленькими ручками та ніжками, імітуючи героя з книги. Камілла не могла не посміхнутися, спостерігаючи за його чарівними витівками. Незалежно від епохи, маленькі хлопчики завжди будуть любити героїв.

\"Дуже добре. Тоді йди сюди\", - сказала Камілла, жестом запрошуючи його підійти і сісти до неї на коліна. Міхаель з посмішкою опустився на коліна. Вона відчула юнацьке тепло його тіла, коли він притулився до неї.

\"Давай, читай!\" - сказав він, розгойдуючи ногами, очікувально дивлячись на неї. Камілла ніжно погладила його сріблясте волосся і відкрила першу сторінку.

\"Колись давно жила собі маленька дівчинка, яку виховав бог смерті\".

Це казка з давніх-давен - казка про дівчинку, яку колись називали Героїнею чорного дерева.

***

Як і більшість історій, вона починалася з дрібних подій.

Далеко від цивілізації був ліс. Ще далі в його глибині росло багато великих дерев, високих настільки, що вони пронизували небо, а їхні крони були настільки густими, що під ними завжди було темно, як уночі. Більше того, над лісом вічно висів густий туман, ніби приховуючи саме його існування. Скільки люди себе пам'ятають, вони зі страхом вимовляли його назву: \"Ліс, з якого немає вороття\". Незалежно від того, наскільки гострим було їхнє відчуття напрямку, не було жодної надії на порятунок для тих, хто заблукав у ньому. У рідкісних випадках, якась смілива душа, яка чула чутки, наважувалася зайти туди, але не було жодної історії про те, щоб хтось повернувся живим. Тепер ніхто не наважувався наближатися до цього місця.

У центрі лісу стояла вежа, збудована з чорного сяючого каменю. Незважаючи на те, що вона була вкрита мохом і ліанами, навколо неї висіла атмосфера величі. Навколо неї височіли шість великих чорних колон, прикрашених складними візерунками, хоча три з них були наполовину зруйновані. Видно було, що від часу їхнього падіння минуло багато часу. Решта колон також були сильно пошкоджені, з тріщинами, що павутинням пронизували кожну поверхню, і здавалося, що вони можуть розвалитися будь-якої миті. Це давно забуте місце було храмом, відомим людям давніх часів як ворота до країни мертвих.

Біля його входу незрозумілим чином лежало спляче немовля, загорнуте в закривавлену тканину. Поруч, притулившись до одного зі стовпів, лежав чоловік, з ніг до голови забризканий кров'ю. Навіть у смерті він міцно тримався за руків'я меча без клинка.

У лісі панували звірі, і пахуче немовля та смердючий людський труп були легкою здобиччю. За всіма правилами, вони вже мали б бути з'їдені. Але не тільки звірі не з'являлися, але навіть пташиного щебету не було чути серед дерев. Територія, що безпосередньо оточувала храм, була тиха, як могила. Здавалося, що кожна істота, яка була поблизу, поринула в сон. У кращому випадку це можна було б назвати спокоєм, у гіршому - тиша, що огортала це місце, була відверто моторошною.

У неземну атмосферу, що висіла над храмом, увійшли три тіні, які мерехтіли, як повітря над полум'ям. Вони різко зупинилися, їхні погляди впали на чоловіка і немовля.

Ми прийшли подивитися, що тут заблукало, - прошепотіла одна з тіней, - чи це не люди. Мова, якою вона говорила, була чужою для смертного вуха. Їм пощастило, що вони дісталися до храму. Здається, немовля ще живе, хоча чоловік мертвий. Посудина його душі вже спорожніла. Воно нудьгувало, оглядаючи по черзі дитину і труп.

Немовля... - прошепотіла друга тінь. Така вразлива душа не зможе втамувати мій голод. Але вона не повинна чинити опір, якщо ми заберемо її зараз.

Друга тінь підняла моторошну мерехтливу косу, яку ще мить тому не тримала, і без жодних вагань замахнулася нею на серце дитини. Раптом третя тінь викинула руку на шляху коси, щоб відхилити її. За мить до контакту коса розчинилася так само швидко, як і з'явилася.

Навіщо ти втручаєшся? Ти хочеш з'їсти її сам? Запитала друга тінь.

Ні, я не про це. Я лише хочу трохи поспостерігати за нею, - відповіла третя.

Поспостерігати? Старі звички вмирають важко.

Не знаю, що в них такого цікавого, - додала перша тінь. Але це не має значення. Роби, що хочеш.

З цими словами перші дві тіні разом розтанули в землі, залишивши третю на самоті. Вона мовчки наблизилася до немовляти, піднявши дитину на свої мерехтливі руки. Немов у передчутті цієї миті, очі дитини розплющилися, і тінь побачила своє відображення в їхній чистій, ебеновій глибині. Деякий час немовля з цікавістю дивилося на тінь, а потім посміхнулося.

Так, за цим варто поспостерігати, - прошепотіла тінь ні до кого, переводячи погляд з усміхненого обличчя немовляти на червону прикрасу, що висіла у неї на шиї.

Минуло десять років відтоді, як тінь забрала дитину до себе.

Дівчинка жила в храмі, його темні, блискучі стіни були єдиним домом, який вона знала. Хоча тінь, яка називала себе Зет, формально жила там поруч з нею, вона не їла, не спала, не гралася з нею. Вона не хотіла. Зет майже не приділяв дівчинці часу, окрім як для спостереження за нею.

І саме зараз настав час спостереження.

На тренувальному майданчику за межами храму Зет і дівчинка обмінювалися ударом за ударом. Дівчинка орудувала клинком, який сяяв чистою білизною проти величезної коси Зет, чорної, як чорне дерево, і оповитої темним туманом. Її удари коса легко відбивала знову і знову, і, поборовшись деякий час, дівчина відскочила назад, ставши на відстань між собою і Зет. Вона витерла рукавом піт, що стікав з чола, її плечі здіймалися і опускалися разом з її важким диханням.

Від початку спостереження минуло тридцять хвилин.

Дівчина наближалася до межі своєї витривалості, і вона це знала. Зет поклав косу їй на плече.

Що з тобою? Ти вже втомилася? запитав він тоном, що не викликав жодної зацікавленості. Це не було сарказмом - Зет ніколи не був саркастичним. Він просто констатував те, що спостерігав за станом дівчини, не більше.

Навіть якщо так...

Дівчина глибоко вдихнула і сильно відштовхнулася від землі. Пейзаж промайнув повз неї в розмитому вигляді, коли вона наблизилася до Зет, замахнувшись мечем на його бік. Але біле лезо так і не досягло мети - незважаючи на те, що вона вклала всю свою силу в удар, коса злетіла вгору і відбив її клинок, ввігнавши вістря меча в землю.

Добре. Твій швидкий крок був прийнятним, але твої рухи занадто прямі, - пробурмотів Зет, більше до себе, ніж до дівчини. З неймовірною швидкістю він кинув кинджал у дівчину. Вона схопила меч з землі і закрилася ним. Коли шалений удар вдарив по лезу, повітря стиснулося в шторм, і, не витримавши його, вона була підкинута в небо.

Гах!

Поштовх заціпеніння позбавив її почуттів, і на секунду вона почала втрачати свідомість. Вона швидко прикусила язика і тільки встигла прийти до тями, як прокрутилася в повітрі і впала назад на землю.

Дівчина повільно привела своє дихання під контроль, грубо витираючи кров, що сочилася з куточка рота. Тоді вона зрозуміла, що обидві її руки несамовито смикаються.

Я в порядку, - наполягала вона. Я можу... Я все ще можу битися. Вона міцно стиснула свій меч, щоб контролювати тремтіння, коли замахнулася ним по широкій дузі над головою в захисній стійці. Цій техніці її навчив Зет. З цієї позиції вона могла реагувати на напади з будь-якого боку.

Ти готова? запитав Зет, розмахуючи косою так само легко, як гілкою. Дівчина не відповіла, лише ще міцніше стиснула руків'я меча.

Схоже, що так. Коли Зет заговорив знову, дівчина відчула, як по її хребту пробігло неспокійне відчуття. Вона кинулася вбік, на волосину уникнувши удару, який за частку секунди припав на те місце, де вона стояла. У відповідь вона метнулася за спину Зет, піднявши свій меч - і тут зупинилася. У неї не було іншого вибору, окрім як зупинитися. Залишивши слід на своєму місці, Зет, у свою чергу, обійшов ззаду і тепер притискав вістря своєї коси до її горла. Холодний піт стікав з її чола.

Твоя здатність встигати за моїми рухами значно покращилася. На сьогодні ми закінчимо тут, - сказав Зет і розчинився в землі. Гнітюча аура, що висіла навколо них, миттєво розвіялася, і храм повернувся до своєї звичної тиші.

Напруга спала з плечей, і дівчина подивилася в бік землі, в якій зник Зет. Дякую, - сказала вона.

Так проходили дні дівчинки, кожен день, без винятку:

У неї були уроки, на яких Зет навчав її багатьом речам: становищу континенту, мові, військовій стратегії, магії, володінню мечем і бойовим мистецтвам, і це лише мала частина з того, про що вона дізналася. Іноді, коли вони разом ходили до лісу, він навіть навчав її полювати і готувати дичину. Зет називав усе це спостереженнями, але для неї це було навчанням і тренуванням.

Одного разу, невдовзі після того, як ці спостереження стали серйозними, Зет розповів їй, що вона - тварина, яку називають людиною, істота, яка підпадає під складну категорію, яку Зет назвав третьою групою розумних форм життя. Дівчинка, зацікавлена в тому, що це за істота, і наскільки її форма відрізняється від його, і вона запитала його саме про це. А що ж ти таке?

Я? А що ж... Люди цього світу можуть вважати мене богом смерті, - відповів він. Очі дівчини засяяли від подиву. Серед багатьох книг, які дав їй Зет, була одна про богів смерті. Вона описувала їх як жахливих істот, які збирали людські душі без розбору. Книга закінчувалася рядком:

«Усі люди рівні перед смертю».

Вона запитала, чи забере Зет і її душу.

Він відповів, що це хибна думка. Ми можемо забрати душу лише тоді, коли свідомість ще не з'явилася, або в наступні моменти після смерті. Ти вже маєш розум, тому я не можу забрати твою душу.

Тепер, коли вона подумала про це, на ілюстраціях богів смерті в книзі був зображений скелет, загорнутий у лахміття. Вона порівняла його з Зет - тінню, що мерехтіла перед нею, як повітря над полум'ям. Якби їй довелося вибирати між довірою до Зет або до книги, вона, звичайно, довірилася б Зет. А це означало, зробила вона висновок, що іноді книги містять брехню.

Іншого дня, трохи пізніше, вони щойно закінчили тренування з фехтування на мечах, коли дівчинка поставила Зет запитання. Навіщо Зет навчає її володінню мечем і бойовим мистецтвам - навичкам вбивства людей? Люди, відповів Зет, були жорстокими істотами, які любили насильство і вбивали один одного як заради спорту, так і заради виживання. Але здавалося, що в цій відповіді чогось не вистачає: вона сама була єдиною людиною в храмі, тож навіщо їй тренуватися вбивати людей, яких там не було?

Скоро ти зрозумієш, що це була єдина відповідь, яку Зет неохоче дав їй. Фізична форма Зет була, по суті, тілесною тінню, що унеможливлювало розшифрування емоцій, які крилися за її відповіддю, якщо такі взагалі були.

І все ж, незрозумілим чином, дівчина була впевнена, що в той момент Зет ледь-ледь посміхнувся.

Приблизно в той же час вона і Зет почали розмовляти людською мовою. Вона не розуміла, чому, але це було те, що наказав їй Зет, і вона старанно підкорялася. Спостереження Зет за нею тривало щодня, невблаганно. Змінювалися пори року, а «Зет» і дівчинка продовжували жити своїм особливим спільним життям.

«Зет, у мене голова якось дивно паморочиться, і спина болить. Здається, зі мною щось не так\", - сказала дівчинка після закінчення уроків. Зет поклав мерехтливу долоню їй на чоло.

Гм... У тебе температура. Гадаю, це те, що називають «застудою», - відповів він.

«Що це?»

І справді, що... Уяви, що у твоєму тілі живуть жуки, які завдають шкоди і виводять його з рівноваги.

«Жуки? Це тому, що я вчора їла мурах?» - сказала дівчинка, шкодуючи тепер про мурах, яких вона з'їла замість свого перекусу.

Я ж казав тобі не їсти мурах. А ще, здається, я казав, що жуки були вигадані, - роздратовано промовив Зет.

«Що ж мені робити? Я помру? Якщо я помру, ти забереш мою душу?»

Людське тіло не настільки слабке, щоб така дрібниця могла вбити вас. З огляду на це, ми відмовляємося від решти сьогоднішнього спостережен. Повертайся до своєї кімнати і лягай спати. Ти швидко одужаєш, якщо будеш добре відпочивати.

«Гаразд.»

Дівчинка, хитаючись, повернулася до своєї кімнати і пірнула прямо в ліжко. Вона спала деякий час, прокинувшись лише тоді, коли відчула чиюсь слабку поведінку. Повернувши голову, вона побачила перед собою тремтячу постать Зет і вона аж двічі кліпнула - це був перший раз, коли Зет заходив до неї в кімнату.

«Зет? Ти прийшов, щоб забрати мою душу?\"

Я зварив тобі суп, - сказав він. Їж.

Насправді Зет тримав у руках тацю з мискою.

«Я не голодна», - сказала вона.

Це тому, що коли ти застуджуєшся, ти також втрачаєш апетит. Навіть якщо ти не голодна, тобі потрібно їсти. Ти швидше одужаєш, - сказав Зет. Він сів на ліжко, обережно допомагаючи їй сісти. Потім зачерпнув ложку супу і підніс її до рота. Дівчинка витріщилася.

Щось не так? Давай, відкрий рота.

«Ні...» - пробурмотіла дівчинка. Вона відчувала себе ніяково і розгублено, але все ж таки відкрила рот, як було наказано. Зет повільно нахилив ложку так, щоб суп потік їй у горло. Вона відчула, як тепло розливається по її тілу.

Як тобі? Я не додавав багато спецій, щоб не розладнати твій шлунок.

«Смачно, - промовила дівчина, стримуючи сміх.

Щось не так?

«Ні...»

Що ж, схоже, немає ніяких проблем.

Зет продовжував вкладати ложку за ложкою до її рота з тривожною швидкістю, і не минуло й десяти хвилин, як миска була порожня.

«Дякую.»

Молодець. Ти все з'їла. Тепер випий це, - сказав Зет, простягаючи дівчині в руки срібну чашку. У ній хлюпала густа зелена рідина; вона нагадала дівчині монстра з однієї з її книжок з картинками.

«Це? Якась каламутна, і пахне дивно. Це справді можна пити?»

Це називається «ліки». Якщо ти їх вип'єш, то одужаєш ще швидше.

«Ти серйозно?»

Ти коли-небудь бачила, щоб я брехав?

«Ні, ніколи», - сказала вона. Вона затиснула ніс і одним ковтком випила зелену рідину. Незважаючи на це, гіркий смак розійшовся по її роті, знищивши всі сліди смачного супу.

«Зет, він справді гіркий!»

Ліки, за великим рахунком, такі. Не те, щоб я пробував, - сказала Зет, присуваючи стілець до ліжка і сідаючи на нього. Він недбало витягнув книгу з тіні на тому місці, де мала бути його грудна клітка, і почав гортати сторінки.

«Ти... Ти залишишся зі мною?»

Хм? О, це частина мого спостереження. Коли ти прокинешся наступного разу, тобі повинно бути добре. А тепер, якщо ти цілком задоволена, лягай спати.

«Гаразд», - сказала дівчинка, знову сміючись. «Добраніч, Зет».

Добраніч, - сказав Зет після хвилинної паузи.

Наступного ранку дівчинка прокинулася з відчуттям, що бачила чудовий сон.

Минуло п'ятнадцять років відтоді, як Зет і дівчина зустрілися.

Життя дівчини тривало так само, як і завжди. Якщо щось і змінилося, так це труднощі в її навчанні та вихованні. Зет також дав їй ім'я, сказавши, що це для того, щоб уникнути незручностей у майбутньому.

Однак дівчині щойно виповнилося п'ятнадцять, і її тіло дуже змінилося. Її тіло, загартоване тренуваннями Зет, нагадувало тіло якогось легкого і лютого звіра. Але вона все ще була п'ятнадцятирічною дівчинкою - її прекрасна, струнка фігура і великі груди свідчили про це. Її риси обличчя були чудово виражені, немов у ляльки, і якби вона жила в місті, то, напевно, привертала б до себе усі погляди. Вона перетворилася на красиву, молоду дівчину.

Дівчина прокинулася рано, як і щоранку.

Зійшовши разом із сонцем, вона вистрибнула зі свого ліжка з балдахіном, широко позіхнула і відчула, як приємно хруснули суглоби, коли вона потягнулася. Вона повісила рушник на шию, а потім вийшла зі своєї кімнати і пішла тьмяно освітленим коридором. Вона так любила спокій світанку, що вставала рано, аби тільки відчути його.

Зрештою, вона вийшла на подвір'я, де крізь густе зелене листя проникало розсіяне світло. Злегка примруживши очі від яскравого світла, вона попрямувала до колодязя з відром у руці. Набравши достатню кількість води, вона вмилася над відром, набравши повний рот води. Вода викликала у неї посмішку, наповнюючи її порожній шлунок.

«Ах, смакота», - задоволено пробурмотіла вона. Потім вона попрямувала до кухні та їдальні. Це була проста кухня - цегляна піч і невеликий стіл. Відпрацьованими рухами вона підкинула кілька дров у вогонь, а потім сконцентрувала силу у вказівному пальці правої руки.

Це була магічна сила, яка спала всередині неї.

Вона уявила, як зв'язує воєдино мікрочастинки магічних елементів, що містяться в повітрі. За мить на кінчиках її пальців зібралися частинки блакитно-білого світла - знак успішного зв'язування. Коли світло зійшлося в одній точці, воно перетворилося на крихітну кульку полум'я завбільшки з горошину.

«Успіх.» Вона посміхнулася вогняній кулі, яку створила, а потім кинула її в дрова. Навколо них спалахнуло синьо-біле полум'я. Вона зняла зі стіни кочергу і роздмухала вогонь.

Коли вона тільки почала вчитися робити вогняні кулі, вона не могла контролювати їхню силу. Вона втратила рахунок тому, скільки разів вона в кінцевому підсумку знищувала піч. Однак вона завжди з'являлася досить швидко, відремонтована, як новенька. Спочатку дівчинка думала, що це таємниче явище - справа рук люблячої пустувати феї на ім'я Комета, про яку йшлося в одній з її книжок. У казці боягузлива Комета вигадувала всілякі підступи, щоб потайки посміятися з подиву людей, які потрапляли на її витівки.

Дівчинка вирішила зробити феї сюрприз у відповідь і провела всю ніч, сховавшись у кутку своєї кімнати, спостерігаючи за феєю. Зрештою, ранок настав, а Комети так і не з'явилося, і з наближенням навчального часу дівчинка не мала іншого вибору, окрім як неохоче покинути кухню. Коли вона повернулася в обідню перерву, піч стояла, як новенька. Дівчинка, ставши впертою, провела наступні кілька днів, спостерігаючи за кухнею, але безрезультатно. На превелике розчарування, пізніше вона помітила, що Зет використовує свою магію, щоб відремонтувати піч.

Дівчинка похитала головою, витираючи піт з чола. Вона поставила каструлю з супом, що залишився з попереднього дня, на піч, щоб розігріти, і досить скоро каструля почала пузиритися і випускати смачний аромат. Вона поїла на самоті, потім подякувала за їжу, швидко прибрала посуд і пішла до навчальної кімнати.

У храмі, окрім спальні дівчинки, було ще кілька кімнат, але більшість з них перебували в повному занепаді. Це було закономірно, адже за ними ніхто не доглядав. Навчальна кімната не була винятком. Дівчинка штовхнула знайомі двері, прикрашені магічними візерунками, - і вони раптово впали на підлогу з різким стуком, мабуть, настільки прогнили, що зірвалися з петель. Вона не звернула на це особливої уваги, наступаючи на повалені двері, і сіла за єдиний напівзруйнований письмовий стіл, що стояв посеред кімнати. Тепер залишалося тільки чекати, коли Зет, як завжди, матеріалізується з нічого. Вона нічого не підозрювала.

Принаймні, спочатку.

«Зет запізнюється...» - пробурмотіла вона собі під ніс. Вона чекала, і чекала, і чекала, і чекала ще трохи, але Зет не подавав жодних ознак своєї появи. Такого ніколи раніше не траплялося. Це дивно, подумала вона. Потім вона помітила кілька предметів, що лежали на вчительському столі Зет: меч з чорного дерева, якого вона раніше не бачила, щось, схоже на лист, і червону коштовність. Вона підійшла до столу і потягнулася до пергаменту. Звичайно, це був лист, адресований їй. Вона прочитала його від початку до кінця один раз, потім ще раз, і ще раз, а потім вихопила меча і вибігла з храму.

«Зет!» - кричала вона на бігу. «Зет! Зет!!”

Це застало її зненацька, коли вона зрозуміла, що голос, який так голосно кликав Зет, був її власним. Але Зет не відповів на поклик дівчини. Її голос лише лунав у порожнечі. Проте вона продовжувала кликати, відчайдушно і благально, поки її голос не став хрипким. Але Зет не з'являвся.

«Зет... Зет... Зет...» - бурмотіла вона, знову і знову. Щось тепле заливало її очі, затуманюючи зір, і коли її пальці торкнулися вологих слідів, що стікали по щоках, вона зрозуміла, що «плаче», це щось, що трапляється, коли тобі сумно. Чого вона не розуміла, так це нищівного болю в грудях. Він не був схожий на той, що вона відчувала під час тренувань, і в жодній з її книг про нього не згадувалося.

Скільки минуло часу, вона не могла визначити.

Коли дівчина потягнулася, щоб витерти сльози рукавом, вона щось помітила. Навколо леза ебенового меча, який вона все ще стискала в лівій руці, клубочився чорний туман.

Це...

Його форма змінилася, але це була безпомилково велика коса Зета. Дівчина притиснула її до себе і мовчки дивилася вниз.

Того дня дівчина вийшла з храму, щоб більше ніколи не повернутися..

","writing":{"title":"Донька Смерті та Ебонітовий клинок","originalTitle":"Death's Daughter and the Ebony Blade","description":"Історія про дівчину, яку знайшла одна з тіней, коли вона будучи немовлям лежала біля занедбаного храму. Ця тінь, яка називає себе Зет, вирішує виховати та навчити цю дитину. Дівчинка навчається у Зета багатьом речам: мові, військовій стратегії, магії та купі різних речей.\n\nТа через 15 років, він без попередження покидає її, залишаючи два подарунки та листа від себе. Після цього, вона вирішує покинути храм, щоб більше ніколи не повернутися.\n","image":"https://ua-ranobe.s3.eu-central-1.amazonaws.com/prod/photo_2024-10-30_00-26-41_EA5E","__typename":"Writing"},"__typename":"Episode"}}